Гвардія то молода, але ж чия?
14.10.10
В пам’яті спливають спомини одного з наших січових стрільців, котрий брав участь у бою на Маківці. Він оповідав, що коли вони виграли бій і йшли вперед, переглядаючи поранених і вбитих, в кишені на грудях одного солдата російської армії знайшли «Кобзар» Тараса Шевченка — він його не вборонив од смерті. І як було боляче і прикро, що ми, українці в австрійській армії, воювали з українцями з російської армії. Брат проти брата, і навіть застрелили хлопця, котрий мав на серці «Кобзар»…
Євген Стахів «Останній молодогвардієць».
Олександр Фадєєв, радянський письменник, автор роману "Молода Гвардія".
Постать зрадника Стаховича у книзі «Молода Гвардія» мала викликати у радянських підлітків тільки огиду і відразу. Хіба могли читачі подумати, що образ Євгена Стаховича (дуже прозорий натяк на Євгена Стахіва) Фадєєв вивів на догоду Сталіну? Йому “зрадники” були потрібні як повітря, бо як же тоді пояснити загибель радянських підпільників і їхні, м'яко кажучи, дуже скромні успіхи у боротьбі з гітлерівцями?
Насправді ж Євген Стахів був організатором українського підпілля, яке діяло на Донбасі впродовж 1941-1943 рр. Оминали Євгена німецькі кулі, дивом уникав він арештів, але щось подібне до удару кулі в серце Євген відчув у 1955 році, коли вперше подивився в Нью-Йорку фільм “Молода гвардія”...
Образ Стаховича став, на його думку, цілеспрямованою акцією і проти нього особисто, і проти українського підпілля в цілому.
Євген Стахів, справжній учасник "Молодої Гвардії"
— Старих петлюрівців лишилося не так вже й багато після сталінських репресій. І вони були надто обережними і вже застарими для такої небезпечної роботи. Наше підпілля потребувало молоді, і ми знаходили серед донеччан немало справжніх революціонерів. Причому, незалежно від національності...
— Серед них були й росіяни?
— О-о, дуже багато! І росіяни були, і євреї, і татари...
— Якось це не в’яжеться із звичними уявленнями про українське націоналістичне підпілля...
— Звичайно, перебуваючи у Львові, ми трохи інакше уявляли свою майбутню діяльність на сході. Але потім саме життя розставило крапки над “і”.
— Можна про це трохи докладніше? Адже читачам було б цікаво ознайомитись саме із “інтернаціональним” аспектом націоналістичного підпілля.
— Ну, а чому б ми мали відштовхувати росіян? Адже вони також були настроєні проти німців. Траплялося й таке: коли гестапо шукало мене по українських сім’ях, я переховувався у росіян... Спочатку я не говорив відверто про те, хто я і звідки, але якось моя господиня помітила у моїй валізі антифашистські листівки і попросила дозволу розклеювати їх. Я спочатку відмовив їй, але потім, побачивши, як вона образилася, погодився.
Дуже сміливі підпільниці були серед росіянок! Одна з них (причому навіть родом не з Донбасу, а з Ленінграда) сказала мені так: — Я любила свого чоловіка, а він був українцем. Він загинув, а тому я готова працювати в ім’я України замість нього.
— Ваше керівництво, мабуть, не було готовим до такої “донецької” специфіки?
— Не було. Навіть багато підпільників-галичан, що вже працювали на Донбасі, теж не були готові...
— Чому?
— Бо дурні були!
— Ви дуже категоричні...
— А як же інакше про це скажеш? Проблема "Схід"-"Захід" тоді була значно актуальнішою, ніж тепер... Один підпільник-східняк навіть сказав мені: “Коли ми переможемо, то обов’язково відсунемо вас, галичан, від влади!” Я тоді ледь не заплакав: “То ми тут гинемо, нас заарештовують, розстрілюють, а ви нас не пустите?” — “Не пустимо і все. Бо ви дуже вузьколобі і догматичні”.
— Схід, напевно, не сприймав ідеологію Донцова?
— Не сприймав. Але цей же східняк (за освітою він був інженером-хіміком) казав й інше: “Ви нам також потрібні. Ви добре організовані, від вас ідуть потужні імпульси, люди вам вірять часом більше, ніж своїм, — тим, хто жив «під Сталіним». Але ви повинні змінитися! Адже Україна — це не лише Галичина, це щось значно ширше...”
— Отже, таким чином Донбас вплинув на еволюцію Ваших поглядів?
— Коли люди мають намір дійсно боротися з ворогом, а не гратися у підпілля, то вони краще розуміють один одного.
— Вочевидь, усім не солодко жилося при німцях?
— А хіба бувають хороші окупанти? Вони сприймали нас як рабів, як нижчу расу... Якийсь набундючений єфрейтор міг зупинити чоловіка і примусити нести його валізу або ж наказати пиляти дерево. І його не цікавило, що у людини можуть бути якісь свої, невідкладні справи... Саме тому частина людей і сприйняла наші ідеї. Немало донеччан були готові жити в незалежній Україні, але, з іншого боку, їх цікавило — якою саме вона буде? Ми на початках казали: “Треба збудувати дім. А потім розставляти в ньому меблі, тобто говорити і думати про внутрішній устрій”. Але люди хотіли вже тепер знати про майбутній лад. І коли ми переповідали нашу програму, то нам казали: “Ми такого не хочемо!” Люди залишалися демократами, незважаючи на те, що два десятиліття жили під більшовиками. Ми про це говорили нашим провідникам. Лебідь якось не сприйняв цього... А ось Шухевич уважно прислухався, робив певні висновки. Та й самі ми, відчувши настрої народу, відкинули донцовщину. Тоді до нас почали йти люди: молодь, робітництво, росіяни, татари, греки...
До речі, в УПА не було жодного червоно-чорного знаку! Тільки синьо-жовті та жовто-сині прапори, бо то були бандерівці та мельниківці. Упівці бандерівського напрямку стояли на позиції синьо-жовтий прапор, а мельниківці - жовто-синій, а червоно-чорні кольори з'явились в Україну допіру в 1991-1992 роках.
- І звідки ж взявся червоно-чорний прапор?
- Червоно-чорний прапор - це є фашизм! Бо тільки більшовики, фашисти та італійські фашисти Муссоліні зробили партійні прапори державними. Навіть Росія зараз повернулася до нормально російського прапору. Червоно-чорний прапор - це прапор провокаторів.
Я казав, що був тут у 1990 році. Тоді ще був Радянський Союз, який тут всім керував і вже тоді у Львові з'явилась УНА-УНСО. Вони ходили з червоно-чорними прапорами. І УНА-УНСО було створене не українськими патріотами, а більшовиками. Створило його КГБ для провокацій.
Бажаєте доказів? Перед проголошенням незалежності я був у Львові і мешкав у готелі «Жорж». Вийшов я на балкон, дивлюся, а по тій дорозі, що зараз є проспект Шевченка, марширує УНА-УНСО - десь 80 хлопців в камуфляжі, і вони несуть червоно-чорні прапори і співають: «Смерть, смерть, ляхам смерть, смерть московсько-жидівській комуні». Так вони ходили по колу цілу годину. А я якраз їхав до Києва і був знайомий із головою комісії зовнішніх справ в парламенті України, і я йому кажу, що українці мають страшне клеймо, що ми є антисеміти, а в Європі антисемітизм є рівний із фашизмом, і ми можемо сильно потерпіти. Ви є при владі, і ви маєте з цим щось зробити. А він мені каже, що бачив цю атракцію ввечері на російському телебаченні. Руські вже там були! В КГБ це все організували, щоб світ вже знав, хто то є українці.
КГБ були мудрі. Покажімо світу, що вони є антисеміти! А ті ідіоти до сих пір той прапор тримають.
Я був на перших зборах УГВР в Сприні (в Карпатах коло Самбора на Львівщині). У 1994 році було більше синьо-жовтих прапорів та менше червоно-чорних. А в 2004 році, на 60-літті УГВР, то було мало синьо-жовтих. А все червоно-чорні! Це говорить про цю страшну глупоту, яка допомагає ворогам України!
— А як же все-таки було з краснодонським підпіллям? Не міг же Фадєєв його вигадати?
— Сам Фадєєв стверджував, що його твір на 3/4 побудований на документальних фактах. А ті “факти” були сфабриковані органами НКВС. Років два тому в газеті “Совершенно секретно” була стаття “Подполье или уголовное дело?” Ось там наводяться дані, що більше скидаються на правду. Я, наприклад, знаю, що Ворошиловградський обком партії втік до Ростова, потім передислокувався в Орджонікідзе, а потім, коли ворог наблизився, опинився аж у Саратові. Краснодонська молодь діяла на власний розсуд, і ніякого організованого підпілля, керованого партією, там не було.
— Як Вам жилося на чужині? Скучали за Україною? Мали можливість дивитися радянські фільми?
— Тужив за рідною землею, звичайно... А фільми... Бачив: “Летять журавлі”, “Балада про солдата”... А ще мені сподобався фільм “Літа молоді” (у США він йшов під назвою “Поїзд їде в Київ”). У цьому фільмі вперше прозвучала пісня “Рідна мати моя”. Її полюбили в діаспорі...
Сказавши це, Євген Стахів на мить замислився, а потім сказав:
— Смачним медом Ви мене пригостили. Звідки він?
— З Київщини. Брат під Таращею тримає пасіку. Там чудові місця: поля, луки, яри; ліси надзвичайно гарні...
— Мій батько теж тримав пасіку. Він сам зі Зборова. Якось я спробував гірський мед, карпатський. Він з гіркуватим присмаком, але вважається найціннішим, найкориснішим. Ось так і кожна моя поїздка в Україну має присмак гіркоти... Не такою ми хотіли бачити незалежну Україну! Але, все-таки, це рідна земля, і ніщо її не замінить...
PS: 13 травня 1956 року Олександр Фадєєв, автор роману "Молода Гвардія" застрілився з револьвера на своїй дачі. В передсмертній записці він написав:
"…Жизнь моя, как писателя, теряет всякий смысл, и я с превеликой радостью, как избавление от этого гнусного существования, где на тебя обрушивается подлость, ложь и клевета, ухожу из жизни. Последняя надежда была хоть сказать это людям, которые правят государством, но в течение уже 3-х лет, несмотря на мои просьбы, меня даже не могут принять. Прошу похоронить меня рядом с матерью моей."
За матеріалами: wikipedia.org, zaxid.net, svitlytsia.crimea.ua
Щоб мати змогу залишати коментарі, необхідно зареєструватись.
